Як я у чотири роки зустрів Євгена Щербаня. Andris InnerClouds (c)

(на фото - літак Євгена Щербаня, що у 2018 році перетворено на арт-інсталяцію у Київській області)

Мені було чотири, коли батько попросив зачекати на нього у фойє Будинку науки та техніки на площі Радянської України. Було нудно, я бродив. Туди-сюди.

Мою увагу привернули гральні автомати у невеличкому буфеті - яскраві чорні-блискучі коробки. Піскляві, як Оля з садку. В автомати грали серйозні дяді.

Ляпас-ляпас-ляпас по клавіатурі.

Аааааа! Є!

В схований сталевий карман, ніби пістони, сипляться металеві жовтуваті жетони. Такі я бачив у київському метрі.

- Це на метро?

Спитався я. Від нудьги. Не плануючи.

- Пацан, ти шооо...

Серйозний дядя, що грав, кивнув сусіду. Той почав виймати жменями жетони з автомату, а сам дядя заговорив до мене.

- На, тримай!

Дядя відсипав мені жетонів. Їх було так багато, що вони посипалися з руку, дядя засміявся, але знов кивнув сусіду. Той підібрав жетони та запхав мені по кишенях. Я потайки радів - вдома побудував місто з кубиків, і батько привіз для нього з Польщі два іграшкові трамваї, тож у місті був громадський транспорт. А тепер будуть гроші, подумав я. Хоча металевих грошей в обігу вже не було, ці жетони здалися мені твердою валютою. Метал!

Дядя запросив.

- Давай, зіграй. Сюди кидай, сюди натискай.

Спочатку я не йшов. Пам’ятав настанову від мами не розмовляти з незнайомцями. Але, розмірковував я, мене ж відіслали до дяді Гори на дачу влітку. Він - незнайомий. То - дядя і це - дядя. Тож мама щось плутає. І я підійшов.

- О, пістолет.

На ремні в дяді була кобура. В мене теж така була вдома. З набору поліцейського. Дядя здивувався.

- А ти звідки знаєш?

- В мене є теж пістолет. Вдома.

Відповів я і то була чиста правда. Дядя та супутники розсміялися. Я теж сміявся. Дядя передав кобуру супутнику, той пішов на вулицю.

- А в тебе один пістолет?

Далі цікавився я.

- Хм, ні. В мене багато пістолетів. А в тебе?

- В мене один.. Але є балончик!

Саморозкрився я. Балончик самозахисту, коли він був вже порожній, помаранчевий, яскравий, мені віддала мама. Запропонувала зробити з нього рекламний стовп у іграшковому місті. Але я таскав його з собою через яскравість. Порожність виявилася умовною. В тому не раз, нажаль, переконалися діти з двору. Від тих сліз не рятував навіть Джонсонс-бейбі.

- Балончик?

- Так, в очі пш-пш.

- Ох...

Дядя остаточно відволікся від грального автомата на мене.

- Ну, давай, пацан, натискай.

Він вкинув жетон. Я бацнув. Нічого.

- Давай ще раз.

Я бацнув. Нічого.

- Ще хочеш?

- Так!

- Давай!

Бацнув. Ойййй. Автомат засвітився яскраво-червоним та завибрував. Я злякався. Зламав автомат. Зараз прийде батько й буде пісня року. Раптово прихована кишеня наповнилася такою кількістю жетонів, що вони почали висипатися на кахель підлоги, як ті, з моєї руки.

- Ну, пацан, ну і дєла....

Я знов злякався, але швидко відійшов. Жетони - то гроші. Це я вже знав.

- Знаєш скільки тут грошей?

Спитався дядя, звертаючись вже якось, як до дорослого. Було таке відчуття.

- Скільки?

- Баксів 20. Ти знаєш, що таке бакси?

Я знав. Батько робив бізнес з Польщею, мама рахувала сімейний бюджет саме в ,,баксах,, та платила ,,баксами,, в Брістеллі, Клондайку та під мостом на ринку. Свій подарований колись ,,бакс,, я замалював фломастерами та викинув. Так і сказав. Дядя напрягся.

- Нє, з грошима так не можна. Ти що, гроші викинути...

Почув голос тата десь у холі. Він розмовляв до вахтера, мовляв, залишав сина... Я почав злазити з височенного стільця, аби бігти в хол.

- Ти куди?

Запитався дядя.

- Там тато. Шукає мене.

- А ну ходімо разом.

Ми разом вийшли з гральної зони. Мене приваблювало, що я йду поруч з дядєй, в якого є пістолет. Бо в мене теж є.

- Женя.

Представився татові дядя.

- Володимир. А ми знайомі?

- Та цей пацан купу грошей виграв.

Сказав дядя, киваючи на мене. Я млів від гордощів.

- ??

- Грали з пацаном в автомат. Відразу виграли. Я йому відсипав.

Дядя побрякав жетонами в моїй кишені.

- Все ж в порядку?

Перепитався батько.

- Так-так, нормально пограли.

Батько суворо на мене дивився, хотів був щось сказати, та я перервав бурю.

- Тату, а як ти в гриль-барі розмовляв з тьотьой, що принесла їжу...

Дядя засміявся, тато почервонів.

- Та серйозний пацан. В нього он пістолет є й балончик.

- В дяді теж є...

Блискавично зреагував я. Дядя трошки здригнувся.

- Радий познайомитись, Вов. Щасти. Пацан, пока.

Дядя протягнув татові маленький папірець та пішов. Очима я проводжав його, аж поки він не звернув у бік лялькового театру.

- Тату, а що то за папірець? Що то?

- То візитка.

- Візитка?

- Ну написано ім‘я. Телефон. Де працює.

- А шо там написано?

- Ой, ну зараз! Евгений Щербань. Донецк. Корпорация ,,Атон,,.

- Шо тебе корпорація?

- Ну там багато людей працює...

І ми пішли їсти морозиво до ,,Дитячого світу,,. А балончик в мене забрали.