Харківський будинок ,,Слово,, : мишоловка для митців

Andris InnerClouds (c)

В квартирі № 9 у харківському будинку "Слово" застрелився Микола Хвильовий.

Сталося це 13 травня 1933 року. Столичний культурний Харків здригнувся. Холодне зимове повітря підхопило ніжну молоду весну, довірливу та наївну, та жбурнуло її підготовленим досвідченим ударом зневаги на бруковану мостову. Дрібні осколки розлетілися над головами поспішаючих перехожих, які нічого не помітили. Починався трагічний етап історії, та це була лише прелюдія.

Будинок "Слово", що будували одночасно з Держпромом, зводили спеціально для літераторів. Й вулицю було найменовано відповідно - Червоних Письменників. На квартал (а це район сучаної станції метро ,,Наукова,,) були великі плани. Передбачався ланцюг будинків для архітекторів, акторів, вчених та художників із величезними виставковими залами та студіями на верхніх поверхах, перші поверхи мали б зайняти спеціалізовані творчі школи та майстерні.

Аби наголосити символіку та підкреслити літературний шарм будинку, архітектор Михайло Дашкевич спроектував своє дітище у формі літери "С", вістря якої виходили у двір.

Фасад міг би бути облицьований меморіальними дошками: найталановитіші майстри пера слова нової доби стали 1929-30 року сусідами.

Для міста, що, не дивлячись на гасла про перемогу соціалістичного побуту, майорило шлейфом комуналок, спільних вузьких безгасових кухонь, потерпало у безпритульності, той рівень комфорту видавався фантастичним. Окремі квартири з ізольованими кімнатами, центральне цілодобове опалення, солярій на даху, де охоче засмагали жінки й діти літераторів.

Однак син драматурга Миколи Куліша Володимир, згадував, що розмір штабелів з вугілля, що влітку висипали у дворі, ніколи не вміли як слід розрахувати, і паливо закінчувалося ще до настання тепла. Але й попри це, будинок був дивом і привертав уваги не менше, ніж велетень-Держпром.

В усі квартири встановили телефони. Невідомо, чи для зручності власників, чи для полегшення роботи спецслужб, бо про зміст застільних розмов незабаром доведеться говорити зі слідчими НКВС.

Від 1930 року тоталітарні тенденції стають усе сильнішими, і писати у диво-будинку стає не дуже натхненно. Грає мускулами цензура, розмови у ГПУ займають більше часу, ніж творча діяльність. І ніхто не знає, навіщо тебе запрошено: на літературну розмову з терпким грузинським чаєм, чи то на вербування, чи то на допит. Слідчі спокійно та спочатку люб'язно заохочують до розмов про сьогодення, пореволюційну дійсність, питаються про причини недостатнього оптимізму у творах, заглядають у душу та з переконливою щирістю підливають чай, принагідно жаліючись на своє становище ,,маленької людини,,. З часом бесіди стають жорсткішими, запрошеним вже не наливають чай, а детально допитуються про недостатню

любов до "червоної Москви" та надмірне захоплення західною культурою. Багатьом зрозуміло - це кінець. Запал горить.

Під ранок 12 травня 1933 супротив інтелектуалів та творчої інтелігенції відкриває нову сторінку стосунків. До "Слова" завітали нічні візитери, і після тривалого показового обшуку заарештували колишнього президента угруповання ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) Михайла Ялового.

Микола Хвильовий, який був неофіційним лідером не тільки організації, а й усього літературного покоління, вирішив, очевидно, що його теж не чекає нічого доброго.

Микола любив число 13. Часто згадував про це у своїх текстах. І народився 13 грудня. А тепер от 13 травня, запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши в руки подаровану гітару. Хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукопис і прочитати.

Почувся напівглухий постріл. Першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки - невдовзі, з появою міліції, вони зникли.

Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого мистецького покоління. Називав арешт Ялового непорозумінням. Окрему записку адресував своїй прийомній доньці Любочці, яку по-батьківськи любив.

А будинок "Слово" харків'яни невдовзі почали називати крематорієм. Ніч у ніч сюди приїздили машини, названі в народі "воронками", і збирали собі нових жертв. Вина не мала значення.

Впродовж 1933 - 1938 років нових мешканців, що було заселилися в новозбудоване "Слово", теж майже не лишилося.

Якщо летіти над затишним задержпром'ям, буде добре видно незвичайний силует цього будинку. "С" мало означати слово, літературу. У часи великого терору чи не більше напрошувалася згадка про смерть, страту.

Нині краєвиди цієї вулиці стали пейзажними замальовками у багатьох класичних творах нашого письменства, а меморільна дошка - найбільша, напевно, в Україні суворим калібром шрифтів нагадує жвавому динамічному місту про генерацію незвичайних людей, яку він втратив.

http://proslovo.com/ - будинок має власну сторінку та розкаже вам про своїх славних жителів, людей, на яких тримвався український культурний ренесанс 1920-30-х років.