Підліток Білорусь. Драма. Дія перша. Andris InnerClouds (c)

ДІЯ ПЕРША. ОБНАДІЙЛИВА.

В мене завжди були важкі стосунки із батьком. Особливо коли я був підлітком. Ми могли тижнями сперечатися через дрібниці, робити вигляд, що не помічаємо один одного, псувати один одному настрій. Коли ти підліток, ти повністю керуєш ситуацією, адже ти завжди граєш не за правилами. Але переможців не судять.

Коли мені виповнилося 15, я чітко усвідомлював, чого хочу. Хотів, аби не було нудно. Нашвидкоруч зробивши домашку (зазвичай я встигав зробити її ще в школі на 6-7 уроках), я йшов до Артема, однокласника. В Артема завжди була порожня квартира (його батьки працювали у Казахстані), був бар, яким суворо забороняв користуватися Артему його батько (але who cares), пристойні кишенькові гроші та подружки-близнючки з паралельного класу, які приходили до Артема з тієї самої причини, що й я: квартира, алкоголь, гроші, протилежна стать. Ми грали в деберц на роздягання, пили батьків портвейн та ром з декоративного посуду виробництва ГДР у серванті, сміялися з жартів для недоумків та отримували перший брудний досвід. Спільний брудний досвід. Ми були мафією.

Так, про нас ходили чутки під'їздом, але ми не звертали на них уваги. Пізніми осінніми вечорами ми виходили поповнювати гастро та алкозапаси до супермаркет-ето-таргет, трамваєм швиденько вертались додому, недвозначно дивилися один на одного у передчутті ще одного вечора, що зробить нас ще ближчими. Так тоді здавалось. Насправді ми завжди були надто далекі один від одного, але кого то турбує у квартирі без батьків?

Хіба як ви нудний старий калічений ботан.

Свято розпусти та шантажу ("Оля, якщо не прийдеш, то я розкажу твоїй мамі, що...") тривало до березня. Несподівано повернулися батьки Артема та оголосили всьому нашому двору, що лишають Батьківщину назавжди, спакували валізи, хутко знайшли покупця на квартиру та втекли вечірнім поїздом до Мінська, в країну, де було все, як раніше - тобто добре. З Артемом ми більше не бачились. Країною уявних молочних рік з вигиданами напівголодною підсвідомістю кисельними берегами керував Олександр Григорович Лукашенко.

Білорусь 90-х була сестрою-близнючкою України 90-х. У 1994 році здавалося, що обидві колишні радянські сусідки підуть однаковим шляхом – вперед/назад до Росії, і вибори президентів обох країн, що відбулися практично одночасно, червоним маркером підкреслювали суперреальність цих намірів. В Україні до влади прийшов червоний директор-ракетник з партійним стажем Леонід Кучма, в Білорусі - чорна конячка, людина з нізвідки, трибун та антогоніст капіталістичного способу життя, голова колгоспу "Городець" з провінційної навіть за місцевими мірками Гомельщини Олександр Лукашенко. Ближнє оточення нового Президента, його більш освідчені однолітки, мали на нього свої плани: приватизація піде як треба, Саша все підпіше. Але Саша не підписав. Ретельно підготувашись, другу половину 1994 року Лукашенко використав задля торпедування ображеною своїм відстороненням від реальної влади комуністичною номенклатурою молодих вовків, які привели його до влади, зкомпроментував їх у газетах та на БТ, дозволив правоохоронним органам підібратися до вчорашніх соратників ближче та назавжди викинув їх з політичного життя. Головний фельд-таран міністр внутрішніх справ генерал міліції Захаренко, який зі згоди Лукашенка гнав молодих вовків все далі й далі до забуття, був торпедований сам і за півтора року втратив посаду, а згодом звання та життя. Молоді вовки швидко усвідомили своє становище та прийняли правила гри. Хто не прийняв, зник у 1999-ому. Тихо і без особливого розголосу.

Окрім інтриг Президент інколи займався економікою. Економіка у 90-ті була ледь існуючим напівбартерним явищем, заводи-гіганти перелякано працювали переважно на склад, працівники отримували платню, якої вистачало на 3 тижні елементарного існування, замість оплати проїзду у транспорті люди показували довідки - зарплату не отримую або зарплата становить стільки-то. Стільки-то - це меньше, ніж коштував проїзний на місяць. Харчуйся повітрям, пий зі Свіслочі. І пили.

Лукашенко пообіцяв неможливе. Все буде, як раніше. Білорусь повністю відновить зупинене виробництво, на заробітню платню можна буде прожити, знову надаватимуться безкоштовні квартири. У середені 1995 року це звучало як казка. Але у казку голодні вірять. Вартість казки здавалась невисокою - об'єднання з Росією. Мовляв, це - наші традиційні ринку збуту, там чекають наші МАЗи та БелАЗи, мріють про наші газові плити Брест та холодильники Атлант, готові буквально завтра замовляти тисячі пар взуття БелВест. Це здавалося вихідом. Радянське минуле у порівнянні із сьогоденням вбачалося раєм на землі. Так, у минулому було бідно, але просто, минуле приваблювало величчю держави, де немає продуктів у вільному продажі, але з якою рахуюються у всьому світі. Курс президента було підтримано. Принижена своїм становищем Росія теж вчепилася за Лукашенка, як у героя-рятівника на пожежі. Збирач нового СРСР, відвертий русофіл, наша людина. Такому можна довіряти. Російські регіони наперебій запрошували Олександра Григоровича відвідати їх з візитом, пропонували регіональні ринку збуту, відмовлялися від місцевих КамАЗів на користь ніби закордонних, ніби своїх МАЗів, були готові розраховуватись сирою нафтою та чим завгодно. Лише б наблизити відновлення СРСР. Губернатор Краснодарського краю Кондратенко охрестив Лукашенка батькою Білорусі. Олександру Григоровичу це сподобалося. Увімкнувши свій комунікативний талант на повну, Лукашенко об'їздив пів-Росії, годинами говорив з тисячами людей, обкраденими, несправедливо доведенними до зубожіння і, відповідно, довірливими. В їх очах він теж був таким собі Пугачовим нової доби, і вони були готові віддати йому останнє з того, що мали. Лукашенко повернувся до Білорусі національним героєм Росії. А головне, привіз гроші та замовлення. У 1996 році у Білорусі почав зростати ВВП, заробітня платня стала наповнюватися реальним товарним вираженням, люди дивилися на майбутнє з оптимізмом. Під завісу перших економічних успіхів, отриманих переважно у борг під поставки техніки, що ніколи не відбулися, Олександр Лукашенко під прапором всенародного референдуму розпустив критично до нього налаштовану Верховну Раду, перебрав законодавчі та решту виконавчих повноважень на себе, скріпив договір з колишньою номенклатурою призначенням колишнього 1 секретаря ЦК КПБ Анатолія Малофєєва головою Національного Зібрання - нового парламента, та В'ячеслава Кебіча, колишнього прем'єра та конкурента на президентських виборах, головою Союзу промисловців та підприємців. Мітинги національно-демократичної опозиції стали жорстоко розганяти міліціянти, телебачення транслювало лише провладну точку зору, в установах та на підприємствах з'явилися політичні комісари - заступники з ідеологічної роботи. Створена владою спілка молоді - БРСМ - нагадувала копію радянського комсомолу. Більшості населення таке “наведення порядку” подобалося. Економічні успіхи молодого Президента також перекривали всі сумніми - коли вчора ти не мав, що їсти, а твоя дитина не знала, якого кольору молоко, а сьогодні ти можеш дозволити собі базовий, та все ж пристойний споживацький кошик, тебе не турбує політика. Ти не голодний. І це - вся твоя політика.

Переписавши Конституцію під себе, президент Лукашенко переписав під себе навіть її тлумачення. Вибори Президента, що навіть за нової Конституції мають відбуватися по закінченні 5 року повноважень голови держави, були перенесені з 1999 на 2001 рік. Президент почав новий відлік з дня прийняття нової редакціі, і йому ніхто не завадив. Все всіх влаштовувало.

У 1999 році середня заробітня платня у Білорусі становила 120 доларів. В Росії - 108, в Україні - 50. Життя у Білорусі було удвічі дешевше, ніж в Україні, та на 40 відсотків дешевше, ніж у РФ. За опалення у зимові місяці жителі Мінська платили 1 доллар, хліб коштував 5 центів.

(Кінець першої дії. Далі буде)