Підліток Білорусь. Драма. Дія друга. Andris InnerClouds (с)

Десь о 2000 році Артем почав дзвонити. Розмови були короткими, переважно про дрібниці та дівчат.

- Ой, я вчора на Нємігє з такою дівчиною познайомився...

- Нєміга – то що?

- Та метро у Мінську. Тут круте метро, швидко будують нові станції...

- В Харкові теж будують...

- Ой, ну та, лопатку в рік... Коротше, я побіг. Побачення, чувак. Ще поговоримо. Давай.

- Давай.

Дзвонив Артем десь раз на тиждень, по суботах. Враження від нової країни в нього були різні. Дешево все, працюють радянські ще універсами, вранці натовпи штурмують автобуси, аби їхати на завод, на заводах платять зарплатню, батько у захваті.

- Йому на тракторному харківському ще за 94-95 рік винні гроші. А в Казахстані на будівництві ніби й платили добре. 300 баксів. Але почав пити. Мама гори звернула, аби забрати його звідти. Але додому не тягне, ну ти розумієш...

- Угу.

- А от у школі дурня...

У школі проблеми в Артема почалися одразу. Прийняли його добре, ба навіть приязно: мовляв, в вас зараз не дуже, добре, що приїхали. Приязність тривала тиждень, аж поки вчителька історії запропонувала Артему розповісти про себе.

- Мене звати Артем. Я з Харкова, це в Україні. Я –українець.

Вчителька цокнула.

- Ой, ну дала вам щось та Україна? Україна. Так-так...

Артем всміхнувся.

- Якби там не було, але Харків знаходиться в Україні. А Мінськ – у Білорусі. І Бобруйськ. Аххаха.

Клас зареготав. Вчителька почервоніла.

- Пазняк! Фашист який росте... Просто.. Сідай!

Артем, стримавши усмішку, пішов до свого місця, раптом зупинився та звернувся до вчительки.

- Світлано Олексанно, де по Вашому знаходяться Мінськ, Харків... Бобруйськ..?

Клас знов зареготав. Вчителька стояла червоною, немов світлофор, що зупиняє всі автомобілі, поки з Дроздів їде на роботу Бацька.

- Президент однозначно висловився за союз з Росією. Підписано угоду. Буде новий союз. Не такий, як СРСР...

Позітхнула.

- ... але союз. Росія, Білорусь, Україна прийде, Казахстан. Середня Азія теж доєднається, нікуди не дінуться. Ну от, хіба без Прибалтики....

Артем підняв руку.

- Можна?

- Ну що там в тебе?

- Світлано Олексанно, України ніколи не буде у тому союзі, побачите...

Дзвоник перервав ланцюгову реакцію вибухового гніву, але оголосив про початок епохи великих та малих проблем для Артема. Але то було потім.

Не відчувши загрози, Артем жартував з друзями всю перерву, аж поки на плече не опустилася важка рука класної керівниці.

- Дятлов, ходімо поговоримо.

- О, здрасьте, Марино Миколаївно!

- Здрасьте, ходімо.

Мовчки дійшовши до кабінету директора, Марино Миколаївна обернулася до Артема.

- Нічого не кажи там. Просто кивай головою. Ясно?

- ... ясно.

Директор зустрів Артема монологом, навіть не привітавшись. Лише кивнув головою: мовляв, сідай там. Марина Миколаївна сіла поруч.

- Дятлов, гість Ви наш балакучий, послухайте от що. Ви – молода людина і не знаєте історії. Історія – пані велична, але б’ється боляче. Дуже боляче. Артем...

Досить лагідно звернувся до учня директор.

- ... сам з Харкова, так?

- Так.

- Так... У 1991 році, Артем, ваш тракторний завод робив більше тракторів, ніж мінський. Десь тисяч 90. Наш - 70 . В мене там армійський друг складальником працював. Знаєш, скільки тракторів ваш завод виготовив того року? Кучма, хай йому грець, промисловець чортів.

- Нє...

- Три тисячі. Знаєш, скільки виготовив Мінський?

- Нє..

- 37 тисяч. Знаєш чому?

- Чому?

Директор підвився та гримнув кулаком по столу, збивши на підлогу кілька тек з особистими справами та годинник.

- Бо в нас Президент за народ! Він країну не грабує, розумієш?

- Угу.

- В вас пів-країни вечорами без світла сидить. Вимикають у Харкові світло?

- Угу.

- Ось тобі й угу. Харків! Це ж третій науковий центр союзу був. Світло вимикають, сміття не вивозять. Друг каже, онук не може ходити на плавання в “Піонер”, гарячу воду ще не дали. Може за місяць...

Директор зробив коротку паузу, яка здалася ерою.

- А в нас все працює. Ти ходиш в басейн?

- Угу.

- Є гаряча вода?

- Угу.

- А багато за басейн батьки платять?

- Нє..

- Що нє?

- Та безкоштовно...

- Безкоштовно! Безкоштовно, і кожна дитина може ходити... бо в нас Президент нормальний! А не ваш цей... ракетник, базарник. Всі інженери на базарі стоять. Зрозумів мене?

- Угу.

- Добре. А Світлану Олександрівну не ображай, бо...

- Я не ...

- ... вони життя прожила, досвід є. І ти зі своїм націоналізмом...

- Яким націоналізмом?!!

- Був в нас тут один кадр Зенон Позняк, втік до Америки... Фашист, фашист.... Нехай, казав, всі з завтрашнього дня говорять білоруською. Примушувати збирався... Земляк мій, але такого фашиста земля народила.

- Та Ви ж в Білорусі...

- Що?

- В Білорусі Ви, це ж Ваша мова, білоруська...

Директор гримнув кулаком, Марина Миколаївна здригнулася.

- Ти нічого не розумієш. Йди.

- Можна?

- Йди. Марино, лишися...

Артем зачинив двері.

- Марино, з його мамою поговориш?

- Добре.

- Батько там такий само тугий. Зрозуміло, звідки то береться. Зателефонуй мамі, не забудь.

- Так-так, ввечері.

- Дякую. Дятлов цей... баран.

- Він дивний...

- Вони з нашого району?

- Так.

- Біда. Ну, нічого...

- Угу.

- Угу.

-

У 2001 році Бацька вирішив переобратися на другий термін. Насправді він це вирішив давно, але широкої підтримки вже не відчував. Чиновники не поспішали славити його по областях та районах... Точніше, славили, але не так активно, як йому б хотілося. Після зникнення Захаренка та Гончара у 1999 році та дивної смерті Генадія Карпенка з Молодечна розмови ходили різні. У генерал-майора Миколи Лопатика, начальника кримінальної міліції, у 2000 році навіть відбулася розмова з Лукашенком, де офіцер заявив: “Олександре Грирор’євичу, Ви не мали права вбивати генерала Захаренка”. І Лукашенку не було, що відповісти...

За всіма опитуваннями (а тоді вони ще не були заборонені) мав відбутися другий тур. Передбачити поведінку виборців у цьому випадку було неможливо, то ж треба було діяти. Чиновникам натякнули: від результату залежить не лише ваше становище, але й безпека ваших дітей. Думайте. І вони зрозуміли це правильно. У вересні 2001 року Лукашенка було переобрано на другий термін, який господар ситуації назвав “елегантною перемогою”, кволий протест було розігнано незначними силами міліції, вперше в історії у Мінську переривали мобільний зв’язок, але більшість населення, попри всі розмови на кухнях, не була готова активно діяти. На фоні країн-сусідів з колишнього СРСР життя у Білорусі було досить пристойним та стабільним, а стабільність не хотілося втрачати. А пристойність для натовпу – пуста філософська категорія.

Артем потрохи адаптувався у школі. Вступив до БРСМ, провладної спілки молоді, вів секцію з боксу, збирав піші походи країною, йшов на золоту медаль. Конфлікти з вчителями відійшли у минуле.

- Знаєш, мені вже все одно. Батько теж не єрепениться... Сенсу нема.

Розказував він мені телефоном, інтонаційно заохочуючи схвальну реакцію з мого боку, але я просто мовчав.

- Ой, чувак, вчора таке було...

Перевів він тему.

- ... ми з Аліною були в неї. Батько в гаражі щось точив, мами не було. Ммм, чувак, ми відірвалися, я тобі скажу. Аліна з ліжка впала, хахах, такааа гуля на лобі! Татові сказала, в ліфті вдарилася. Це такий прикол! І ми ж не п’яні були, нічого такого.... Що ти, ще ходиш в качалку?

- Так, через день.

- Що там, вимикають ще світло?

- Та нє, вже ні.

- Вода гаряча є?

- Ой, ну таке.

- Ну ясно. От знаєш, в нас реально Президент нормальний. В кожному класі встановили телевізори, ми тепер на історії дивимося кіно. На англійській – кліпи різні там...

- Круто...

- Ой, а вчора Лєна принесла касету з фільмом про тих дебілів... ну, що зникли... Гончар... може чув?

- Чув, ага.

- Ну от про них. І поставила, поки вчителя не було. Такий прикол....

- Його вбили, в чому прикол?

- Ой, чувак... хай не лізе, куди не треба. Накрав колись, ще хотів красти, але тут так не пройде. В нас все жорско.

- В нас?

- Я ж тут живу. (Так-так, мам, зараз) Давай, чувак, мама буде по справах дзвонити.

- Давай.

А в нас Гонгадзе зник... Теж, напевно, вбили... Невже у всьому світі таке робиться?