Обирати популістів нас вчить школа. Kaтерина Попова (с)

Що відбувається у нашій системі середньої освіти?

Так сталося, що українська школа зорієнтована на посередність. ,,Здібності вище середнього рівня,, / ,,навички нижче середнього рівня,, - такі формулювання із 1 класу наповнюють особисті справи учнів, задаючи тональність стандартизації поведінки, та розкриває суспільству, відшліфовану звітами та приховану за яскравими вітринами нових едукаційних проектів, сутність системи: дитина – то стандарт, а особистий підхід, про який може годинами розмірковувати на зібраннях з батьками втомлена вчителька, можуть забезпечити лише самі батьки або погодитись, що уніфікована дитина – то нормально. Але це – ненормально! А чому так сталося, я розкажу далі.

Повірити у те, що ті, хто вчора у дільничній виборчій комісії (а в нас там самі вчителі тієї ж школи, де відбувається голосування) передавав до виборчкомів ,,правильні,, дані, завтра забезпечать демократизм у класі – це як вірити у те, що, надрукувавши на принтері грошей, можна стати багатим. Умови творять особистість, а в яких умовах працює наш вчитель відомо кожному. Можна прийняти безліч корисних програм на рівні міністерства і профінансувати заміну вікон у будівлі школи, але якщо вчитель щоранку змушений штовхатися у громадському транспорті та їсти у шкільній їдальні не страви рівню сучасного кейтерингу, а напівфабрикати рівня свого гаманця, не слід дивуватися, що всі іновації будуть сприйматися вчительською громадою надмінним ігноруванням та з ледь прихованим сарказмом. І все частіше – з неприхованим.

,,Шановна, - зможете сказати ви, - ми – не вчителі, але ми теж щоранку штовхаємося у громадському транспорті та не їмо кальмарів. Чому ви, пані, акцентуєте всю увагу саме на вчителях? А як же ми?,, На це я хочу відповісти відверто: чиста заробітня платня у школі не перевищує 8000 грн. Касир у супермаркеті середнього рівня отримає у півтора рази більше. Так, будь-яка праця важлива й необхідна, але ж рівень навичок, вмінь та хисту, енергії, що її треба витратити для роботи з аудиторією (підготовленою, критичною, креативною) та алгоритмічні кроки, де 90 відсотків операцій за тебе виконує обладнання, навіть неможливо порівнювати. Робота вчителем – це необхідність постійного інтелектуального зростання над самим собою, або одного дня аудиторія тебе не сприйматиме. Ти маєш бути дитиною, підлітком та дорослим водночас, аби завоювати довіру. А без довіри не буде результату. Освіта, що не побудована на довірі, це – профанація.

Що глобально відбулося з нашою школою? На певному етапі, інертність перемогла розвиток. Серед вчителів вкоренився принцип про те, що ми, мовляв, працюємо так, як нам платять, його розуміючи сприйняла шкільна адміністрація (бо їм платять приблизно так само, як вчителям) та батьки (,,чи нам чекати дива від бідного вчителя?,,). Батьки по-троху привчилися робити внески у різноманітні шкільні фонди, не питаючись про використання своїх грошей (бо якось незручно), школи навчилися вигадувати додаткові потреби (бо здають), вчителі навчилися імітувати процес навчання (все одно всі розумні ходять до репетиторів), адміністрація звикла сидіти тихо (бо не скаржаться), а держава звикла заощаджувати на освітній системі (бо якось працює). У 2014 році ми на власному досвіді зрозуміли, що таке недофінансована армія, зараз ми ще навіть не уявляємо, що таке недофінансована освіта. Цей час лише наближається.

Чому таку ситуацію допустили самі вчителі? Хто міг заробити деінде – пішов відразу, коли заробітньої платні стало вистачати лише на їжу та базові потреби. Дехто допрацьовував до пенсії, адже з педагогічним стажем вона все одно вище за середню по країні. Коли ти досиджуєш до пенсії, чи ти дуже стурбований тим, що не підготувався як слід до уроків? Дехто лишався з безвиході, мовляв, а куди йти? Чи запалить нові зірки з учнів вчитель з такою життєвою методою? Дехто працював на другій роботі і, звичайно, не особливо готувався вечорами до першої, бо 24 години у добі ще ніхто не навчився розтягувати до 36 чи то принаймні 25. Так, є ті, хто любить вчителювати. Але чи достатньо лише-но любові аби мати можливість для саморозвитку? Крок за кроком, за роком рік, і школа стала такою, яка вона зараз є. І в більшості, що не може собі дозволити приватну школу, вибору немає. Хто тоді завтра будуватиме іноваційну економіку?

Чому таку ситуацію допустили батьки? Вони про це не замислювалися. В нас у крові ще лишилась певна довіра до соціальних інститутів. До того ж, їм немає з чим порівнювати.

Чому таку ситуацію допустили учні? Їм також немає з чим порівнювати. Для них школа – майданчик соціалізації та набуття певного позашкільного комунікативно-конфліктного досвіду. З цим, треба визнати, система справляється. Бо нічого не робить і тим принаймні не заважає.

Чому таку ситуацію допустила держава? Кого легше контролювати: багатого чи бідного? Отож. А з виборами хто допоможе? Так. Дорого чи дешево обійдеться така допомога? Дешево. Супер.

Панове, ми, суспільство, взяли на себе армію і в нас з’явилася армія. Ми маєм взяти на себе освіту, якщо ми думаємо про перспективу.

І останнє. Вчителі на виборах. Моє маленьке ретроспективне опитування 500+ освітян середніх шкіл дало такий результат: вони голосують за того, хто більше обіцяє. За абсолютно нереальні ірраціональні речі, як обіцянка-цяцянка заробітніх плат у 4000 євро. Вони вірять, що побудувати парк – це добре, а скільки він коштує немає значення. Вони кажуть, що купити 50 використаних у ЄС трамваїв – це покращення транспортного обслуговування, не замислюючись там тим, що ми можемо дозволити собі нове та сучасне, якщо почнемо контролювати суспільні витрати. Вони вважають, що вчителю слід мати більше прав ніж дитині у класі, і це - недивно, бо ті, хто керує вчителями має суттєво більше прав, ніж самі вчителі. Якою буде свідомість із платнею у 8000 гривень? Про яку іншу модель вони можуть мріяти?

Громадо, ми сильні! В містах є гроші. В нас є ідеї! Якщо ми справді думаємо про те, аби побудувати сильну державу, яку всі будуть поважати, давайте йти в школу. Сьогодні.