Насолода змін: чи має суспільство впливати на модернізацію Конституціі? Софія Бондар (с)

Спокусою змінювати українську Конституцію під себе марили всі без виключення сучасні правителі держави. Це пояснювалося як завгодно: від необхідності врятувати націю від кризи чи забезпечити злагоду у суспільстві до мало кому зрозумілого ,,розширення народовладдя,,, що слугувало скоріш гаслом, аніж концепцією реального розвитку демократії.

Наша Конституція народжувалася важко. Країна входила у 5 рік Незалежності з Основном Законом колишньої УРСР, перефарбованим у жовто-блакитні кольори. Жодна з гілок влади не мала чіткого розуміння меж своїх повноважень, чи то навіть їх однозначного тлумачення. Все працювало за незрозумілою, а тому небезпечною, інерцією. Парламент, обраний за одномандатними округами 94 року, торгувався за кожну кому та тире, що, на його думку, залишало б останнє слово у системі менеджменту країни за ним. Президент, колишній радянський директор підприємтсва оборонного сектору, не уявляв президентство без абсолютного контролю за всім навколо і хотів бути певним, що навіть вибір кольору огорожі наданого йому виборцем королівства буде у його полі зору. 1995 року країна отримала Конституційну Угоду між парламентом та головою країни - напівконституцію, що лише закріплювала статус-кво, натякаючи, що головна битва за повноваження й вплив попереду. Так і вийшло. Верховна рада цю битву програла. Президент отримав законний інструмент розширення меж свого впливу - ба навіть призначав губернаторів, хоча до того вони обиралися на вільних виборах мешканцями областей. Парламент зберіг себе - небезпека розпуску була реальною, суспільна думка співпадала з намірами голови країни. Шансів переобратися в більшості, що складалася із сільскої та творчої інтелігенції, викладачів університетів та вчителів невеликих шкіл, редакторів нетиражних районих газет та директорів зупинившихся підприємтв та заводів, майже не було, адже ера виборів, перемогу на яких здобували однією пачкою друкованих листівок, минули. Великих грошей в цієї верстви населення не було. В депутатів спрацював інстинкт самозбереження. Можна зрозуміти. Президент, відчувши реальну перемогу в кольоровій оболонці компромісу, скасував Указ про Всеукраїнський референдум із затвердження Основного Закону, констатувавши, що вибір державного ладу вже зроблено вузьким колом зацікавлених осіб, і думка народу нікому не цікава. Народ промовчав.

2000 року Президентові, що добре відчував нестабільність свого становища після неоднозначних виборів-99, все ж пішов на референдум задля корекції Конституції. Зміни стосувалися виключно звуження кола повноважень Верховної Ради у тому чи іншому вигляді та - розширення президентських. Рада, перманентне п'яте колесо очима прихильників Леоніда Даниловича, відчула гаряче повітря наступу, але не встигла нічого зробити. Ще за два місяці до референдуму, інтригами, обіцянками та тиском, Адміністрації Президента вдалося силами лояльних депутатів змінити комуністично-налаштоване керівництво Ради на більш помірковане, за що я особисто один єдиний раз висловлюю тодішньому Президенту своє захоплення. Він відвернув комуністичний реванш, добре підготовлений та профінансований. Але тактичні кроки не виросли у стратегічні. Референдум все одно відбувся, позиції, запропоновані гарантом Конституції триумфально були підтримані, поправки до Конституціїї мали от-от вступити у законну силу, однак невизначеність механізму запровадження поправок (їх мав затвердити парламент, але там сиділи не самогубці) дозволила поховати результати опитування народу раз і назавжди, продемонструвавши другий дубль 96 року: вас, шановні, то не стосується. Ми тут якось самі...

На мій погляд, цей історичний фрагмент та все, що відбувалося у конституційному процесі надалі, на жаль, демонструє неготовність держави поважати думку суспільства, навіть якщо вона сама її запитується. А чи готові ми, люди різних професій та способів життя, до серйозного діалогу з державою задля визначення громадського ладу за яким ми з вами хочемо жити? Чи розуміємо ми наскільки це серйозно? Чи ми готові взагалі думати про майбутнє?