БЕРЕЗІЛЬОВА ХМАРА: як Радянська влада знищила Леся Курбаса та його модерний український театр.

1933 року Лесь Курбас завершував працювати над п’єсою “Маклена Граса”. Через історію про безробітну Польщу Пілсудського драматург Микола Куліш розповідав про українські проблеми в контексті радянської дійсності. Тут збанкрутілий маклер Зброжек готовий піти на власну смерть, щоб отримати гроші зі страхівки, а молода дівчина Маклена – на злочин, щоб врятувати сім’ю від голодної смерті. Напередодні прем’єри в “Березолі” Павло Постишев, другий секретар компартії України та один із організаторів Голодомору, запросив до себе Леся Курбаса. Він лукавив, називав режисера єдиною людиною, “здатною створити театр, гідний епохи” та переконував обірвати зв’язки із ВАПЛІТистами. Курбас відмовився і запросив диктатора на “Маклену Грасу”, щоб побачити істинний реалізм. “Мені вас жаль” – сказав Постишев. “Мені вас теж” – відповів Лесь.

Після цього вдома в Курбаса відбулася своєрідна “тайна вечеря”. Режисер запросив до себе акторів “Березолю” й сказав, що скоро його може не стати. 24 вересня Лесь і Микола Куліш презентували “Маклену Грасу”. П’єсу назвали “вилазкою ворожих сил соціалізму”. Через два тижні Курбаса усунули від керівництва театром, а в грудні в Москві, де він працював над постановкою “Короля Ліра” в Державному єврейському театрі, заарештували.

Останні дні ,,Березоля,, - очима Йосипа Гірняка, актора, режисера та свідка епохи.

Ціле літо 1933-ого р. Лесь Курбас активно готував до вистави останню п’єсу Миколи Куліша ’’Маклена Граса” . Прем’єру було заплановано на другу половину вересня. З 15-ого липня і до кінця серпня ввесь ансамбль виконавців ролей у цій п’єсі на чолі з режисером, використовували свою відпустку та підготовний період до нового театрального сезону — у Межигірському Спасі над Дніпром, який у той час виконував функції ’’будинку творчости Спілки письменників”.

Сусіднє велике село Вишгород було зовсім збезлюдніле. Двері та вікна хат позабивані дошками, тільки коли-не-коли пробігав голодний собака. У хащах монастирського саду доходили троє кількалітніх украй зголоднілих хлоп’ят, сказати б напівтрупників, якими нишком опікувалися тепер акторки, підгодовуючи їх недоїдками ’’творчого будинку письменників”.

1-го вересня ввесь ансамбль ’’Маклени Граси” повернувся до Харкова, щоб освоїтися зі сценічним оформленням. Прем’єра була оголошена на 24 вересня. Як звичайно, остання з генеральних проб перед прем’єрою призначалася для т. зв. ’’громадського перегляду”, після якого репертуарний комітет ухвалював своє рішення — про дальшу долю вистави.

За кілька днів перед ’’громадським переглядом” Курбас не прийшов на чергову пробу. Актори та технічний персонал довгенько чекали на свого мистецького керівника. Мати Леся Степановича протелефонувала, що він вийшов з дому в товаристві післанця з Наркомосвіти. Коло полудня він з’явився у театрі. Вибачаючися за відсутність, запросив акторів на пополудневу пробу. Йосипу стало ясно, що з Лесем щось трапилося, тому не слід його залишати самітним. На швидку руч забезпечившися в адміністрації ’’авансом” в рахунок платні, Йосип та Лесь подалися до Червоного готелю на обід. У затишному кутку ресторану Лесь Степанович попередив: — Йосипе, покищо — тільки між нами!.. Коли я вже виходив до театру, зайшов якийсь тип, повідомляючи, що мене запрошують до ЦК партії і йому доручено туди мене провести. Його тон був настільки категоричний, що я й не пробував пояснювати, що в театрі співробітники очікують на заняття. Ми пішли. У нього були посвідки, що відкривали всі двері до кабінету самого Павла Постишева. Фактичний хазяїн тогочасної України з місця приступив до діла: — Олександре Степановичу! Ви єдиний режисер у нашій країні, здатний створити театр, гідний нашої епохи! Однак для того, щоб доручити вам таке завдання й створити біля вас найсприятливіші умови — вам треба переглянути і усвідомити ввесь свій пройдений творчий шлях і зректися його; засудити політично-літературну діяльність Миколи Хвильового та ВАПЛіте; те саме зробити з діяльністю М. Скрипника; і — що найважливіше — вам треба ’’зарядитися” ентузіязмом до нашої історичної епохи, до нашої дійсности. Нарешті, вам треба звернути сугубу увагу на кадри вашого творчого складу. Ось гляньте, тут на столі лежить товста книга в чорній оправі! Це свідчення злочинців, які сидять у камерах ҐПУ... там чимало згадується й про декого з ваших акторів. Коли Курбас дійшов до слова, він сказав: — Павле Петровичу! Я дуже добре пам’ятаю і усвідомлюю своє минуле та свій творчий дорібок. Мені нічого відрікатись від нього та засуджувати його. Я зважуюся заявити вам, що своїм минулим — я горджуся! Я теж мушу заявити, що ні Миколи Хвильового ні ВАПЛіте не можу засуджувати, бо я — однодумець їхньої політично-літературної діяльности. З наркомом освіти Миколою Скрипником, я часто сперечався й полемізував на тему політики його установи щодо театру та мистецтва взагалі. Однак після того, що скоїлося,... на його могилу — я каменем не кину. Щодо відсутности ентузіязму до нашої дійсности, то, Павле Петровичу, ось уже чотири дні, йдучи до свого театру, я проходжу повз труп жінки, яка померла з голоду... Її ніхто не прибирає. Такі картини не настроюють на ентузіязм. І нарешті, — благонадійність акторів мого театру. Я відповідаю тільки за те — що і як вони діють на сцені. А що вони роблять поза сценою, це мене не цікавить і не обходить. Одначе, про себе я вам скажу: не раз я бурчу!.. Бурчу, — Павле Петровичу!.. На цьому й закінчилася розмова мистецького керівника ’’Березоля” із особливим уповноваженим Сталіна в Україні. Два дні пізніше Лесь Курбас запросив виконавців ролей у п’єсі ’’Маклена Ґраса” до себе на вечерю. У невеличкій кімнаті, де жила мати Леся Степановича і яка одночасно служила їдальнею для родини, — розмістилося дев’ять акторів — головних персонажів п’єси. Господар через брак місця не сів між ними; став допомагати матері обслуговувати гостей та доглядав, щоб чарки не були порожніми. При кінці цієї трапези, він повів мову: — Товариші, за два дні відбудеться громадський перегляд, дуже можливо, останньої нашої спільної праці. Ситуація нашого театру така, що мене вже може не стати між вами. Отож, я просив би вас, щоб ви продумали та пригадали собі: до чого ми стриміли? Яка була наша вимріяна мета? Чим була для нас культура театру та вага майбутнього українського актора?.. Тут несподівано для присутніх Наталя Ужвій, заливаючися рясними сльозами, кинулась до грудей Леся Степановича, голосячи: — Цього не може бути... це неправда... ми ж без вас ніщо,., як театр без Курбаса... і т. д. і т. п. Її гістеричні ридання та голосіння , протягались так довго, що нам довелося чимскоріш звільнити господарів від такої зімпровізованої драми і винуватицю провести додому, під опіку Михайля Семенка, батька її сина. 22-ого вересня 1933 р. була запланована остання проба перед ’’громадським переглядом” прем’єри. Йдучи до театру, на вулиці Йосип Гірняк зустрів Павла Тичину, який заскочив його питанням: ” Що Лесь Курбас витіває? Чого він сам пнеться в петлю? Таж сьогодні треба зміїним розумом приноровлюватися до обставин”. Йосип не спромігся на відповідь, попрощався та поспішив на пробу. Перед пробами Лесь Степанович звичайно заходив до акторських кімнат, запитував про настрій, висловлював деякі завваги і т. п. Одне слово — готував до ’’сценічного тертя ”. Цього разу, коли він зайшов до кімнати Гірняка, він тут же розповів про свою зустріч з Павлом Григоровичем та про його схвильовану репліку. Курбас нетерпляче відгукнувся: ” Не перед Тичиною, а перед історією я відповідаю за свої вчинки!” Проба тривала цілу ніч. Після прогону всієї вистави, нам запропоновано не роздягатися й чекати на деякі коректи окремих сцен. Курбас цього разу працював напружено й нервово. Багато часу присвятив сцені ” На вулиці”, де під зливний дощ і громовицю, серед нічних шукачів пригод, малолітня Маклена очікувала покупця на своє тіло. Між іншим ця сцена була одним із шедеврів його режисерського хисту. 23-ого вересня, о десятій годині ранку, режисер заявив, що потрібні ще деякі важливі коректи, тому він приневолений відкласти "громадський перегляд” і прем’єру на один день. Акторам він запропонував кілька годин відпочинку, а адміністрації доручив негайно повідомити НКО, що перегляд і тим самим — прем’єра пересуваються на один день. Коли Йосип вийшов з театру і побачив життя Харкова о десятій годині ранку, він до болю гостро відчув відмінність реального світу від того, що в ньому перебував 16 годин під час проби в театрі. Там, на сцені, під промінням рефлекторів, серед важкого червоного оксамиту та кількаповерхових конструкцій будинків, де відбувалася дія цієї майстерної п’єси Куліша, він був далеко від трагічної картини Харкова восени 1933 року. На Театральному майдані, поміж пам’ятниками Пушкінові і Гоголю, він набрів на селянських дітей, на яких ледве трималося лахміття. Вони благально гляділи на нього, а простягнені брудні ручки нагадували, що ці виснажені, напівживі дитинчата просять порятунку. Йосип, очманілий, опорожнив свою не дуже то повну кишеню і намагався чимдуж пробігти до акторського гуртожитку, щоб кинутися на тапчан і в кількагодинному сні забути про все і всіх. Не проспав він й кілька годин, коли дружина збудила його й передала листа, в якому черговий режисер повідомляв, що комісар освіти В. Затонський наказав продемонструвати виставу ’’Маклена Ґраса” , перед членами репертуарного комітету і політбюро ЦК КП(б)У сьогодні. Протести Курбаса не допомогли, наказ був невідкличний. Передчуваючи небуденну халепу, Йосип Гірняк знову пішов до театру. На майдані перед "Березолем” зібралася чимала група озброєних співробітників ҐПУ. Коли він підійшов до театру, то побачив, що ввесь будинок оточений вартовими. Біля дверей, що ними входили актори, вартовий поцікавився моєю посвідкою. За кулісами, на сцені, вешталися вояки з частин ҐПУ. У гримувальній кімнаті сидів аґент тієї установи. Коли Йосип переступив поріг, він, не говорячи ні слова, почав обшукувати його кишені. Не знайшовши для себе нічого цікавого, сказав, що може готуватися до вистави.

,,Сівши за свій стіл, я помітив, що приладдя для Гриму були порозкидані, скриньки повідкривані, хоч ключі були при мені. Аґент на відпочинковій канапі докурював мою цигарку.Я був переконаний, що мене вже заарештовано,, , - згадував Йосип.

Прихід костюмерші та перукаря нагадав Йосипу, що він мусить готуватися до виступу на сцені, що за годину мусить початися прилюдна вистава "Маклени Ґраси”. Він гримувався, одягався, але роль, текст, зміст п’єси вилетіли з голови, перед очима маячила тільки сильвета жандармського агента. А коли на сигнальний виклик до початку вистави він, йдучи на сцену, помітив, що аґент прямує за ним, Йосип втратив контроль над собою. Герой, що його він грав, починав п’єсу. І ось Гірняк з’являється на балконі помешкання Зброжека. Після кількох слів до дружини він стрілою збігає східцями на середину сцени і по вузенькому помості, перекиненому через оркестрон, — виходить майже понад голови глядачів у перших рядах і там починає свій динамічний монолог. Та коли він глянув униз, його короткозорі очі засліпили ордени начальника ҐПУ Балицького, лисина Косіора, похмурі обличчя Постишева, Затонського, Любченка і всієї камарильї окупантів України. Навколо них у партері, в ложах бальконів море суворих облич охоронців виконавчої влади. Як тривав і діяв у наміченому Курбасом ритмі і плані Йосип не тямив. І тільки тоді, коли почали з’являтись партнери і дія драми на сцені розгорнулась, він став приходити до свідомости. З очей колеґ і з блідости їхніх облич, що пробивалась з-під ’’ляйхнерівських” фарб, він усвідомив, що вони, лицедії, ходять, діють, мов на розпеченій долівці і німою мовою взаємно питають себе та інших: чи це реальність чи сон?! Навіщо ці нагани кругом нас? Кого вони тут оберігають, нас акторів від влади? Чи може представників влади від нас? Серед такого ’’сприятливого оточення” пролунала лебедина пісня Леся Курбаса і великого драматурга Миколи Куліша. Наступного дня, 24-ого вересня 1933 p., відбулася прем’єра останньої п’єси Миколи Куліша при переповненій залі друзів і недругів ’’Березоля”.

,,Цього разу, з першої появи Зброжека на бальконі, я відчув контакт з глядачами і моє самопочуття було дуже й дуже відмінне від учорашнього!,,

’’Маклена Ґраса” не сходила з афіші до 5-ого жовтня. Глядачі реагували на виставу та на лицедійство виконавців ролей, як звичайно: дуже активно й прихильно. В особистих зустрічах із знайомими та прихильниками театру доводилося почути чимало похвал та компліментів на адресу всіх учасників вистави. На диво, преса не поспішала зі своїми звітами про цю прем’єру. Першим відгукнувся орган ЦК партії ’’Комуніст” статтею заступника головного редактора Тарана, яка своєю різкістю та безоглядним нападом на керівництво театру була зловісним провісником майбутньої долі ’’Березоля”. Нарешті комісар освіти Затонський доручив колеґії НКО скликати спеціальне засідання, на якому мала бути розглянена — ’’справа Леся Курбаса й театру «Березіль»”. На цьому засіданні могли бути присутніми і актори театру. Засідання колеґії було скликане на вечірні години 5-ого жовтня 1933 р. Після 10-ої години вечора того дня, як тільки Йосип закінчив свій виступ у ’’Маклені Ґрасі”, він поспішив до НКО, щоб довідатися: про що там ішлося, на тій урядовій баталії. У коридорі він натрапив на Андрія Хвилю, який тут же вигукнув: ” Ідіть-ідіть, послухайте, як ’драють’ спину вашому принципалові!” У залі засідань серед присутніх Йосип помітив із березільців Б. Балабана, Р. Черкащина, І. Мар’яненка. По обличчю Леся Степановича не можна було нагледіти його настрою. Як видно, всі чекали повороту Хвилі. Відчувався напружений, ажіотажний настрій. Слово взяв Іван Олександрович Мар’яненко. Посилаючися на свій вік, на свою працю ще з корифеями українського театру — Кропивницьким, Заньковецькою, Садовським, Саксаганським, він висловлював своє здивування тим, що робилося в НКО з Лесем Курбасом і заявляв, що це Курбас приніс театральну культуру в український театр і вивів своїх акторів на широку світову арену. Після затяжної павзи, коли ніхто не зголошувався до виступу, Хвиля надав мистецькому керівникові ’’Березоля” останнє слово. Лесь Курбас тут же звернувся до Мар’яненка: — Іване Олександровичу! Ви справді, тут між нами присутніми — віком найстарша людина! Але вибачте; ви сивоголова дитина! Ви нічого не розумієте... До кого ви це говорите?.. До тих інтриганів, що зібралися, щоб наді мною тут суд чинити? Щоб тут же розправитися зі мною? Хто вони такі?! Яким правом вони сміють говорити тут від імени народу? Оці пристосуванці — кар’єристи, коньюктурники та графомани?! Хто уповноважив їх на культурно-мистецькому фронті України охороняти інтереси суспільства? Микитенко запротестував з місця вимагаючи, щоб Хвиля припинив Курбаса, бо той ображає присутніх, і Хвиля закликав його до порядку. Але Курбас не дав спинити себе: — Я говорю тут, у цій установі, — останній раз. Завтра я вже не буду мати змоги оборонятися. Завтра ви будете обливати мене всіма своїми помиями та брудами, а я вже не буду мати змоги обтрястися й змити з себе усю вашу грязь! Тому я говорю у цій установі сьогодні те, що думаю!!! Хто ті сьогоднішні гробокопателі ’’Березоля” і судді моєї праці в українському театрі? Оцей Грудина — авантурник, що розгулює зі своєю голоблею по театральному фронті?.. Цей син стодесятинного батька — графоман і пляґіятник Микитенко, що розтліває українську сцену своєю халтурною драматургією? А ще й той Щупак, який лисячим хвостом замітає сліди своєї критикоманської еквілібристики! Або спадкоємиця харківського благбазного торгівця Левітина, що так запопадливо турбується відсутністю російської драматургії на сцені ’’Березоля” . І, нарешті, загадковий товариш Андрій Хвиля! Яким правом, чиїми мандатами, ви всі уповноважені так розправлятися й засуджувати всю мою діяльність в українському театрі? Андрій Хвиля, підвівшися з крісла голови, втрутився: — А ось якими, — та почав читати — постанову Ради Народних Комісарів та НКО, в якій говорилося про зняття Олександра Степановича Курбаса з обов’язків мистецького керівника ’’Березоля” і призначення на його місце — актора Мар’яна Крушельницького. На адміністративного директора покликано Олексу Лазоришака. Курбас покинув залу. Йосип вийшов услід за ним. Коли він почув у коридорі його кроки — побачивши його, гукнув: — Йосипе, привітай мене... — З чим? — питаю. — А з тим, що я останній раз у цьому крематорії! Вони зійшли у вестибюль НКО, зняли з вішалки свій верхній одяг і вийшли на вулицю. Під подувом холодного повітря Курбас став освідомлювати те все, що тільки трапилось... — Ну що ж, тепер треба мене заарештувати?! А й здорово Постишев розправився зі мною... Під такі роздуми, Йосип повів Леся додому. Наступного дня дружина Леся Степановича Валентина Чистякова повідомила Гірняка, що вечірнім поїздом Лесь виїздить із Харкова. Тому, що Йосип був зайнятий у вечірній виставі, пополудні він поїхав побажати йому щасливої дороги та спокійнішого майбутнього. Мати та дружина готували валізу з речами, Микола Куліш мовчки приглядався до передвід’ї'зної метушні, а господар добирав з полиць ті книжки, з якими він ніколи не розлучався. Коли з’явився режисер Фавст Лопатинський, вони всі умовилися, що він допоможе Лесеві Степановичу дібратися до поїзду. Режисер Борис Балабан розказав Йосипу, що після демонстративного виходу Курбаса з залі там запанувало кількахвилинне розгублення. Розгарячковані противники замовкли... Аж тут Хвиля, доволі розгублено, став вітати Мар’яна Крушельницького з призначенням на таке відповідальне становище і запевняти його, що партія та уряд ставляться до нього з великим довір’ям та всіма засобами допоможуть йому і колективові пережити цю кризу та вийти на правильний шлях народної культури та мистецтва. Члени колеґії однозгідно підтримали Хвилю, і на цьому закінчилась урядова екзекуція — над Лесем Курбасом, зааранжована всевладним Павлом Постишевим. Леся Курбаса Йосип вже ніколи більше не бачив. У Москві його заарештували 26 грудня того ж року. Того ж дня Йосипа Гірняка забрано в Харкові.

Andris InnerClouds за матеріалами архівних даних та журналу ,,Сучасність,, (США), 1979 рік.