Неримовані фантазії Леся Курбаса

Широким степом, легковажним та магнетичним, ніби перший у житті раз, ніби кохання, що його не чекаєш на Івана Купала, бо вже дорослий і – ні у що не віриш, з посмішкою мрійника та перманентного балагура, на зустріч вітрам нової весни, вражений, переконливий, знов народженим, біг, не рахуючи кроків, юнак Лесь. Роксана відставала. - Лесю, чекай! Я не можу так швидко... Кричала висока, з виразними очима-кометами, юнка. Та він не чув. - От же ж, дивак! Дивак! Ну чекай бо! Лесю! Лесь присів біля озера. Блакить незайманої води відблискувала полуденне сонце, повертаючи його всесвіту. Раз-два-три-чотири. Маленькими втомленими крочками, дитячими ніби, Роксана підійшла до озера. - Ну, нащо ти так? Дурник, ну нащо? Ривком давньогрецького атлета Лесь стрімко піднявся на ноги. Його великі, вже зачаровані чимось новим очі, спалахнули вогнем. - Дивись, кохана! Лесь стрибнув на величезне сіре каміння, камінь-скелю, срібно-сірий Зіккурат, що у мирні часи приваблює лише-но жаб та качок. - На сцені... - Ой, обережно, воно слизьке.... Лесю! - ... Олександр-Зенон, син Степана Курбаса, теж Курбас. Мол’єр. Акта п’ята. Монолог його абсурдності пана Дон Жуана. Очі Леся запалилися блискавками, що готові були всюди-всюди, і так, аби небо запалилося і горизонт заграв помаранчевими зігзагами та хвилястими хвостиками, підкорюючись волі сильної справжньої людини. - Лицемірство — модний порок, а всі модні пороки йдуть за доброчесність. За нинішнього часу роль доброчесної людини — з усіх ролей найбільш вдячна і ремесло лицеміра — з усіх ремесел найвигідніше… Лесь зістрибнув до дівчини, і хвиля-ураган, що він її нес своїми імпульсивними легкими рухами, розвіялася її волоссям і полетіла далі – у невідомий далекий Всесвіт. - Лицемірство — порок привілейований; воно всім затискає рот і насолоджується безкарністю … ВСЕ! Антракт! - Ох, і дурник… Обійнявши Роксану, так само ніжно, як він був її обійняв першого вечера травня, коли вона, пручаючись, виривалася, а він, палкий юнак, все одно обіймав це дивовижне створіння, квітку тернопільских співів, він став шепотіти їй на вушко приємності, дивовижні речі, які здатна тільки говорити гаряча кров та молодість, і, раптом перервавшись, подивився Роксані в очі так, як не дивився ніколи, і ледь чутним голосом чарівника та лицаря, сказав. - У нас обов’язково буде свій театр. Український театр. Український театр, що його знатиме весь світ. Я точно знаю. Буде! Буде. Буде… ========== 1989. На фронтоні театра Шевченка у Харкові, силами нечисленої ще тоді української культурної громади, було відкрито меморіальну дошку Лесю Курбасу. Перехожі майже не звертали уваги на маленьку групу активістів, що зібралася під дошкою та говорили про щось українською мовою, такою несподіваною та чужою для русифікованого Харкова 1989 року. Поодинокі городяни зупинялись, здивовано препитували ніби самих себе. - А кто это? Партизан какой-то? Ветеран? Реабилитированный командарм? - Й йшли собі далі, несподівано для себе, коротенькими уривками фраз від випадкових знавців-громадян, відкриваючи режисера та актора української драми, видатну особистість українського культурного руху та Прометея українського розстріляного Відродження Леся Курбаса. Молодь міста поступово, непевно, озираючись, відштовхувала похмуру радянську задуху, ще не маючи уявлення, чого вона хоче насправді. Старші жили суворим недовірливим надконсерватизмом, вважаючи всі зміни в країні – імітацією змін у імперії нещирої бутафорії, не чекаючи нічого, окрім як на переповнені тролейбуси та черги до порожніх продуктових універсамів спальних районів, збудованих без хисту та під індиферентну кальку. Це дуже відчувалося тут, на Сумській. В той день, коли місто повертало себе Курбаса. А разом з ним – й душу. У нас обов’язково буде свій театр. Український театр. Український театр, що його знатиме весь світ. Буде! Andris InnerClouds (c)