"Гормони з ХТЗ" (уривок з роману "Країна зайвих спогадів" Кость Кміт (с)

"Гормони з ХТЗ"

Зайві дні тягнуться повільно, ніби сільські автобуси розбитими часом дорогами. Особливо за літніх канікул, що ти проведеш так само, як ти провів минулі й позаминулі: в 17 хвилинах пішки від занедбаного кахельного переходу метро ХТЗ, 1873 кроках, один раз ліворуч, один - праворуч. Випадкові друзі з місцевих, що їх там само заслано на 1-2 місяці нудьги до промислових хижих провулків, прогостять тебе пивом, навіть якщо ти не можеш відповісти взаємністю. В тебе жодних карманних. Після того, як ти спробував закінчити життя самогубством шляхом вживання технічного спирту, що ти, за дідусевою порадою, розвів полуничним варенням та додав води з колодязя, тебе було назавжди відлучено від світу готівкового обігу, гроші в школу передавали напряму класному керівникові, транспортні потреби вирішував місячний проїзний "трамвай-тролейбус" - і ти став ніким. Адже без грошей воно завжди так. А ці пригощали тебе пивом, ти лупив по гітарних струнах щось невиразне, але голосне. Зліталися, мов голуби, із брудних дворів та алей парка Маяковского місцеві маргинали, послухати твої "Бєлиє рози" та випити з тобою, бо "ти артист, с...а". Ти пив чуже пиво, тягнувся до тимчасової уваги і непомітно для себе полюбив ХТЗ. І воно мовчки тебе проковтнуло.

• Ей, то ми що, йдемо на Сонячний до дівчат?

Сєня, або Всеволод Чугуєвський, місцевий ПТУшник та нишпорко по чужих кишенях, штовхав мене в бік, боляче. Ай, боляче!

• Та боляче! Сєня, козел, що ти хочеш? Та досить!

Сєня спокійно вислухав всю довгу тираду з мого рота, потягнувся, подивився у стелю, знов потягнувся та тихим, але переконливим хуліганським фальцетом нагадав.

• Ми до дівчат йдемо, на Сонячний. Вставай, клоун.

Клоуном був я, хоча моє справнє ім'я було Стас. Місцевий бомонд називав мене Франклін. Я, коли ще малим, бігав на літніх канікулах місцевим двором, голосно викричуючи, що, мовляв, на доларах намальований Франклін, а на гривнях - Франко.

• Франклін! В тебе є Франклін? А я на уроці малювання Франкліна малював вчора...

Бігав та розказував я всьому двору, і місцеві однолітки до мене не наближалися. Чи то вважали дурником, якого варто уникати, чи то тому, що багато в кого батько сидів у в'язниці, і хто-зна що воно таке: Франкліна малювати. Краще не чипати, район брутальний, з кимось й так зачепиться. Хай знайде халепу сам, а ми тут тихо посидимо, поїмо яблука з дерев, що саджали ще за індутріалізації. То коли заводи будували. А зараз все стоїть. Так мама каже. Франклін. Що воно таке - франклін?

• Так-так, йдемо, я пам'ятаю, Сєня.

• Ну то пішли!

• Пішли.

Сєня вмів генерувати ідеї з власної голови та гроші з карманів неуважних кондукторів тролейбусу третього маршруту, але не вмів генерувати жіночу увагу. Він був високий, з підкаченими на спортмайданчику м'язами, виразними чорними очима, і за всіми законами природи мав слугувати романтичним магнітом та ще й вчити місцевих підлітків "правильно себе ставити з жінкою". Але бажання отримати все й одразу, приправлене відповідним виразом обличчя та лексичними одиницями, що зазвичай пишуть на бетонних парканах, відштовхували від нього усі виграшні ситуації. І Сєвє треба було допомогти. Ми поїхали тролейбусом. Я, як завжди відволікав кондукторку питанням, де купути учнівський, поки Сєва вправними рухами буквально за секунду витягував з кондукторської сумки жменю м'ятих купюр й ховав в кишеню.

• За проїзд?

Запиталася в Сєні кондукторка.

• З багатодітної родини. От.

Показував невідомо де поцуплену картонку Сєва. Кондукторка йшла далі. Кінцева, треба пересідати на сорок шостий.

• Зараз порахуємо... Одна... десять... дві...

Майже 90 гривень та жетон, що прилип від спеки до втомленої банкноти 2 гривні з осуджуючим поглядом Ярослава Мудрого.

• 88 гривень. Нормально?

Перепитав Сєва, з надією подивившись на мене. Я наморщився. Мені не подобалися такі оборудки.

• Та нормально...

• Давай я зараз на сорок шостому ще...

• Не треба. Все добре.

Невідомо звідки неприборкана сміливість та сталь мого голосу заспокоїла Сєву.

• То шо, я сподобаюся ій?

Заглядав в очі Сєва, міцно тримаючи м'яті банкноти у величезному кулаці.

• Маєш.

Брехав я, розуміючи, що подібні кримінальні маніпуляції мого супутника добре якщо просто відлякають потенціальний об'єкт залицянь і не доведуть до ситуації, коли день закінчиться у відділку міліції з поясненнями та повною руйнацією мого образу чемного начитанного хлопця. Сєвіна репутація мене не турбувала. Але він мав гроші і вмів їх добувати. Ця енергетика пересилила моє виховання. І ми поїхали далі.